Блог

Реальність — це ілюзія?

«Еволюція сформувала наші уявлення про світ, щоб керувати адаптивною поведінкою, не дозволяючи нам бачити реальність такою, якою вона є насправді.
А якою насправді є реальність?»

Це ключове питання розмови з когнітивним психологом та неврологом, проведене Стівом Полсоном - продюсером проекту "To The Best of Our Knowledge" на хвилях Wisconsin Public Radio. Розмова опублікована в журналі ANNALS OF THE NEW YORK ACADEMY OF SCIENCES («Reality is not as it seems» https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/31493298/) і для вас адаптована нашим оглядачем Анастасією Лавреновою.

Щодня ми виконуємо тисячі дій, які дають нам уявлення про справжній світ. П'ємо чай з печивом і відчуваємо їхній смак і запах, визираємо з вікна і бачимо вулиці, спілкуємося з людьми і чуємо, що вони кажуть, вдягаємося і торкаємося до тканини. Не виникає сумнівів, що всі речі, які ми бачимо, чуємо та відчуваємо на дотик, смак і запах,— реальні. Та чи справді сприйняття довкілля за допомогою наших органів чуття відображає реальність? Що як справжній світ — це просто ілюзія, сформована нашим мозком? Якою ж є реальність усіх речей поза межами людських відчуттів?

У дискусії, проведеній Стівом Полсоном, американський когнітивний психолог Дональд Гофман та ірландський невролог Сюзанна О'Салліван спробували відповісти на ці запитання, пропонуючи найсміливіші ідеї та наводячи неймовірні приклади з власної практики.

Почнімо з того, що Д. Гофман переконаний, що наші уявлення про навколишній світ сформовані еволюцією. Згідно з концепцією природного добору, виживають і розмножуються ті організми, адаптивна поведінка яких найбільше розвинена. Однак виявляється, що для того, щоб краще пристосуватися до умов довкілля, зовсім необов'язково бачити реальність такою, якою вона є. Необов'язково заглиблюватися в складну природу явищ для того, щоб вижити. Набагато корисніше з точки зору еволюції витратити цю енергію на добування їжі чи розмноження.

Прикладом організмів, які не бачили всієї правди і спокійно жили так сотні тисяч років, є один з видів златок (Julodimorpha bakewelli) — жуків, що мешкають у Західній Австралії. Самиці значно більші (досягають довжини 40мм!) і не літають, а самці — дрібніші і здатні до польоту, щоб знайти самку для парування. Усі вони тьмяно-коричневого кольору з глянцевим відблиском. Точнісінько такої ж текстури і кольору, як і викинуті скляні пляшки з-під пива! І відбувається ось що: між пляшкою і самкою жука самець обирає пляшку і намагається спаровуватися з нею, бо вона має більш насичений коричневий колір і більший розмір. Поки ми, люди, не змінили різко умови середовища златок, цих критеріїв їм було достатньо для того, щоб відрізнити самку від чогось іншого і виживати. Такою вони бачать реальність. На жаль, сьогодні цей вид потрапив в еволюційну пастку і перебуває на межі вимирання.

А як щодо людей? Звісно, ми більш свідомі і віримо, що приймаємо логічні рішення: ми точно не переплутаємо майбутнього партнера з пляшкою або манекеном! Однак йдеться не про інтелект. Подібно до жуків, ми також не усвідомлюємо природи багатьох речей, бо це не критично для нашого виживання. Сприйняття постійно обманює нас, незалежно від того, наскільки ми розумні.

Щоб краще пояснити ситуацію, Д. Гофман наводить аналогію сприйняття нами простору і часу з інтерфейсом робочого столу на комп'ютері, де іконки— це фізичні об'єкти. Наприклад, ми беремо синій прямокутний файл і перетягуємо його в «Кошик». Але це зовсім не означає, що файл на комп'ютері справді має такий колір і форму, що ми дійсно його помістили в смітник. Ми не зважаємо на процеси, які відбуваються за цим,— перепади напруги, струму та магнітного поля — адже це зовсім необов'язково для того, щоб виконати конкретну дію. Навіщо витрачати зайві калорії?

Отже, прості дії, з якими ми маємо справу щодня, виявляються набагато складнішими. Обчислювальні машини легко розв'язують математичні задачі та прогнозують ходи в шаховій партії. Однак немає жодної теорії для комп'ютерів, яка б дозволила їм обчислити смак кави і передати його як свідомий досвід. Яким же чином наш мозок, «жменька» сірої речовини, спроможний породити персональний досвід?

Цю проблему називають дихотомією розуму і тіла. Філософи століттями ламають голови над тим, як процеси, що відбуваються в мозку,пов'язані з думками та свідомістю. Це — проблема розуміння того, як пов'язані дві речі, відмінні за своєю природою: тіло матеріальне, а розум— ні.

Розвиваючи цю тему, С. О'Салліван навела кілька прикладів з клінічної практики, що змушують розводити руками навіть найдосвідченіших неврологів. Справа в тому, що коли люди мають певну проблему, вони переконані, що лікар проведе МРТ-сканування (магнітно-резонансну томографію) і зрозуміє, що з ними не так. Проте не завжди це спрацьовує. Іноді мозок на знімках виглядає цілком нормальним, неврологи не бачать жодних порушень, але симптоми в пацієнтів від цього не зникають. Судоми, паралічі, головні болі, втрата слуху, зору, пам'яті — С. О'Салліван наводить цілий перелік поширених серйозних недугів, причини яких для лікарів часом залишаються таємничими.

Вражаючою є історія пацієнтки, з якою особисто зіткнулася С. О'Салліван у своїй клінічній практиці. Жінка працювала в супермаркеті та ніколи не мала проблем зі здоров'ям— ні фізичним, ні психічним. Якось на роботі їй в очі потрапив миючий засіб, після чого їй надали першу допомогу і вона пішла додому із запаленими очима. Особливого значення пригоді жінка не надала, лягла спати, а коли прокинулася наступного дня, зрозуміла, що нічого не в змозі побачити. Після проходження тестів на цілісність очей (вимірювання реакції очей на видимий подразник і подібних) виявилося, що вони функціонують нормально. І якщо жінка всеодно не бачить, це проблема її сприйняття. Мало того, вона намалювала гарну картину з квітами і деревом, використовуючи правильні кольори, і пояснила С. О'Салліван це тим, що керувалася «відчуттям ручки на папері». Потім пацієнтка помітила лікаря здалеку і назвала по імені. Але була переконана, що бачити не може.

Пояснення цій і подібним історіям таки існує. Порушення мають психосоматичну природу, тобто не тільки мозок формує ментальний досвід, а й навпаки.С. О'Салліван припускає, що є певний матеріальний «біологічний субстрат» для свідомості. За допомогою високих технологій можна зрозуміти, що в мозку пацієнтів, які «прикидаються», є особливі зв'язки в нейронній мережі. Отже, мозок людей із психосоматичними розладами структурно та функціонально відрізняється від мозку здорових. Це — саме ті випадки, коли думка стає реальністю. Утім, якщо мозок може зіграти з нами злий жарт, ми можемо використовувати цю особливість і в іншому напрямку, викликаючи позитивні ефекти.

Погоджуючись з С. О'Салліван, Д. Гофман додав, що в основі нашого мозку лежить так зване «прогностичне кодування» — універсальний алгоритм, за яким ми передбачуємо речі, котрі можемо побачити, і порівнюємо з даними, що безпосередньо потрапляють до мозку від органів чуття. Ми будуємо моделі сприйняття навколишнього світу. З точки зору нейрології, провідні шляхи, через які сенсорна інформація потрапляє до центральної нервової системи, набагато коротші за низхідні зворотні шляхи.

Відтак Д. Гофман висловлює божевільну, на перший погляд, ідею: свідомість впливає на мозкову діяльність і створює всі властивості фізичного світу, а не навпаки! Простір-час — це не те місце, де ми справді знаходимося, це речі, які ми щойно придумали! Тобто свідомість — об'єктивна, тимчасом як фізичний світ — вторинне явище. Не більше, ніж засіб візуалізації, іконки на інтерфейсі робочого столу, оперуючи якими, нам легше сприймати світ.

У своїх роботах Д. Гофман розвинув цю теорію, вона дістала назву свідомого реалізму. З неї випливає, що простір-час та фізичні об'єкти — не те, від чого ми маємо відштовхуватися, коли намагаємося відповісти на питання «якою є об'єктивна реальність?». Це — все одно, що вірити, що по той бік екрана на робочому столі справді є, скажімо, жовта прямокутна папка, яку ми можемо відкрити. Свідомість — ось ключ для розуміння реального світу. Причому, вона не монолітна, а складається з цілої мережі посередників свідомості, що взаємодіючи між собою, створюють свідомий досвід.

Наприклад, після проведення операцій з розділення півкуль мозку стає очевидним, що вони мають «різну свідомість». Скажімо, ліва може «вірити в Бога», а права — «бути атеїстом», ліва — «бути щасливою», а права — ні. Мало того, у кожної ділянки мозку є «своя особистість», і наше сприйняття того,що відбувається, зумовлене їхньою взаємодією. Тобто поєднуючи посередників свідомості, можна створити нову свідомість, додавши ще один посередник — наступну, і так нескінченно. Д. Гофман впевнений, що варто створити математичну модель свідомості, використовуючи її складові, у якій простір-час буде її наслідком, а не причиною.

З точки зору квантової фізики, усім відомий ефект спостерігача: спостереження за об'єктом здатне змінити його властивості. Виходить, частинки, з яких складаються фізичні тіла, не можуть існувати в заданому просторі незалежно від спостерігача. Більше того, Д. Гофман підтримує ідею фізика Сета Ллойда з Массачусетського технологічного інституту: існувало щось фундаментальне і набагато глибше, що могло передувати виникненню простору, таке як квантові біти і квантові ворота.

Така точка зору просто не може не викликати дискусії, адже кидає виклик здоровому глузду. С. О'Салліван поставила перед Д. Гофманом цілком раціональне питання, яке, напевно, цікавить усіх: якщо фізичні об'єкти, якими ми їх звикли уявляти, створені нашою свідомістю, чому різні люди бачать світ однаковим? Якщо, наприклад, показати автобус людині, яка ніколи його не бачила, і попросити намалювати, чому вона зобразить його таким, які і ті, хто їздить на ньому щодня? Д. Гофман дав логічне пояснення: ми всі належимо до одного виду і маємо подібний інтерфейс. Тому в нас і виникають подібні проекції реальності. Усі ми бачимо одне й те саме, тому переконані, що це — правда. Однак реальність, до якої ми звикли, — це ілюзія. І від галюцинацій, які виникають, наприклад, при епілепсії, ця ілюзія відрізняється тільки тим, що вона сприяє адаптивній поведінці, допомагає нам орієнтуватися в навколишньому світі.

С. О'Салліван узагальнює: ми маємо скептично ставитися до всього, що відбувається навколо. Навіть для ментального здоров'я краще усвідомлювати, що ми не можемо повністю покладатися на наші відчуття. Усі взаємодії, соціальні стосунки, речі, що нас оточують, — вкрай ненадійні, бо вони є лише символами, за якими стоїть щось інакше. Ми бачимо, що людина посміхається, і створюється враження, що вона — щаслива, однак ми не бачимо її справжніх думок, переживань. Словами Д. Гофмана, усмішка — це інтерфейс, за яким прихована свідомість.

Отже, досі невідомо, якою є об'єктивна реальність та чи існує вона взагалі поза межами наших відчуттів. Є наукові теорії, але жодній з них, запевняє Д. Гофман, не можна довіряти. За кожною теорією— будь це теорія загальної відносності, квантового поля чи еволюції — ховається щось глибше, щось, чого ми поки що не розуміємо. Наша мета — розробити достатньо гарну теорію, щоб вона виявилася хибною. Знаючи, де точно була зроблена помилка, ми зможемо рухатися далі і крок за кроком наближатися до істини.